ГЕРОЇ НАШИХ СЕРДЕЦЬ
МТОТ закликає українців ділитися власними історіями про героїв, які протистоять обставинам і з гідністю будують своє нове життя. “Якщо ви знайомі з людьми, які варті того, щоби стати частиною цього проекту, надсилайте їхні історії нам, а ми розповімо про них усій Україні”, – закликає Міністр Вадим Черниш.
У 2014 році Катерина Донцова захистила 69 маленьких вихованців Луганського дитбудинку від насильного вивезення до Ростовської області. Тільки завдяки зусиллям Катерини Михайлівни вихованців залишили в Україні, а саме в Сєвєродонецьку.
Її життя кардинально змінилося в червні 2014 року. Тоді історія Катерини Донцової — директорки Луганського обласного будинку дитини прогриміла далеко за межами України.
У 2014 році в містечко Попасну на Луганщині прийшла війна. Люди кидали свої домівки. Вулиці спустошувались. Зупинялися підприємства. Не працювали ані школи, ані дитячі садки. Спорожніла навіть центральна районна лікарня. Вірними клятві Гіппократа залишилися тільки анестезіолог, операційна сестра та два хірурги. Одним з них був завідувач хірургії лікарні, а нині головний лікар закладу Олександр Ковальчук.
Він провів під обстрілами понад 380 операцій. Операційну облаштували в підвалі. Одночасно надходило 7-8 поранених. Оперували всіх: і цивільних, і військових.
Його життя змінила війна — Олександр добровольцем поїхав на схід. Після закінчення служби чоловік відчув, як кардинально змінилося його життя та світогляд. Все було іншим — друзі, навколишній світ, звичні речі. Але головне — змінився сам Олександр.
«Я довго не міг знайти себе. Звертався по допомогу до психологів, шукав роботу, шукав своє місце у старому-новому світі».
Зрештою Олександр влаштувався столяром у соціальну майстерню, яка частину зароблених коштів віддає дітям АТОвців, які загинули під час бойових дій.
185 років. Саме стільки часу готує справжніх моряків Херсонська державна морська академія. Сьогодні її навчально-тренажерна база визнана найкращою в Чорноморському басейні. Головним замовником підготовки майбутніх моряків виступають європейські країни, тож випускників закладу можна зустріти на морі та на суші в будь-якому куточку Землі.
Останні п’ять років роботи академії її випускники мають стовідсоткове працевлаштування. Саме тому ця студентська гавань користується популярністю не тільки серед українських, але й серед закордонних студентів. А ще навчальний заклад не полишає в біді тих, хто опинився у важкій ситуації після анексії Криму та початку бойових дій на cході України.
До початку війни на сході у Вадима Мінзюка був власний бізнес у Горлівці — підприємство з виробництва акумуляторів.
«2014 рік для нас був дуже продуктивний, рік розвитку, — з сумом згадує Вадим. — У нас була купа замовлень, божевільне зростання виробництва, контракти один за одним. А потім з’явилися люди з автоматами…».
Влітку 2014 року Вадим Мінзюк втратив бізнес. Втратив дім. Потім від важкої хвороби помер син. Але Вадим знайшов у собі сили почати життя спочатку.
Вона народилась і майже все життя прожила в місті Шахтарську Донецької області. Виїжджала звідти лише задля навчання в університеті. Працювала слідчим в правоохоронних органах. І ніколи не думала про те, щоб поїхати з рідного міста.
Усе змінилося в 2014 році, коли в Шахтарську почалися бойові дії.
«Ми не брали з собою речей, абсолютно. Це було літо. Тільки найнеобхідніше. Ми думали: «Ну, максимум пару тижнів, і повернемося», — згадує Ірина Калупаха.
Пара тижнів перетворилася на 5 років. Сьогодні Ірина Калупаха працює в Міністерстві з питань тимчасово окупованих територій і допомагає адаптуватися до нового життя переселенцям. Таким самим людям, як і вона. Людям, які через війну втратили рідний дім.
«У нас є хобі, яке нас об’єднує, — каже Анатолій. — Після того, як ми одружилися, почали збирати власну аудіобібліотеку. Нині вона налічує понад 10 000 аудіокниг. Сьогодні скористатися цією бібліотекою може будь-хто в Сумах».
Останній здобуток подружжя — облаштування в центрі міста чотирьох перехресть озвученими світлофорами. До того, як у житті Сум з’явилося подружжя Сассів, у місті не було жодного такого світлофора.
«Я вірю в щасливе майбутнє нашої країни, — каже Дарія. — І воно невдовзі настане. Але все залежить від нас самих».
Усе життя Шевкета Сейдаметова було пов’язане з мистецтвом. Він навчався на оформлювача, вже в Криму почав працювати художником у театрі. Тоді ж закохався у кіно. Першим фільмом, над яким він працював художником-постановником, став «Татарський триптих». Потім була пронизлива «Остання молитва», сенсаційна «Хайтарма» та вже легендарні «Кіборги».
Через роботу Шевкет переїхав у Київ ще у 2011 році, за три роки до анексії. У Криму лишилися родичі, друзі, близькі. Але головне — там лишилося те щемке відчуття дому, яке допомогло тисячам людей вижити. І тому Шевкет не втрачає надії повернутися на батьківщину. Вдруге.
Втратити дім, у якому працював десятиліттями. Розгубити всіх друзів, колег, близьких. Врешті-решт залишити рідне місто через війну. Фінальний акт цієї трагедії мав би стати останнім для Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру. Проте всі ці негаразди та випробування стали лише початком зовсім іншої історії — історії зі щасливим фіналом.
Крок за кроком театр-переселенець починає відроджуватися на новому місці. У Сєвєродонецьку. Перші вистави луганчани були вимушені давати де доведеться, але в той же час почалася відбудова напівзруйнованого приміщення Сєвєродонецького міського театру драми.