Життя спочатку: успіх – війна – і знову старт

10.01.2020 | 13:20

Розповідь про надзвичайно талановиту, сильну духом жінку. Жінку, яка змогла розпочати своє життя з чистого аркуша та розпрощатися з жахами війни.

Знайомтеся, Яна Доля. Вона мала свій бізнес у Донецьку, але мусила кинути все і починати свою справу з нуля у Пологах (Запорізька область). Відкрила власну студію нігтьового дизайну «ЯД», активно бере участь у чемпіонатах з неіл-арту, має свою школу та учениць, яким передає свої знання, та стала суддею на всеукраїнському рівні.

Перші нігті: то був жах

Народилася Яна в Донецьку, але потім разом з батьками переїхала до Поліг. Тут вона закінчила школу, а потім вступила до Мелітопольського педагогічно інституту на спеціальність «Музика, хореографія, вокал».

– У дитинстві я мріяла стати педагогом, навчати дітей і ставити двійки тим, хто мене ображав, – з посмішкою згадувала Яна. – В інституті мені дуже подобалося навчатися. Паралельно я ще викладала у школі, а влітку пропадала у дитячих таборах. Але була у мене одна мрія, яку я ніяк не могла здійснити. Хотіла гарний манікюр і довгі нігті. Оскільки навчалася на музичному відділенні, то довгі нігті були для нас табу (бо довгий манікюр заважав грі на фортепіано). Аж ось настав останній держіспит з вокалу. Незадовго до цього я пішла і наростила собі довгі-довгі нігті.

У той час мода на них тільки-но почала народжуватися, і їх робили в стоматології. Так, вам не почулося саме там, поряд із зубами та бормашинами я наростила свої перші нігті. І нехай вони були товстими, горбатими. То були мої перші нігті.

Під час іспиту Яна стояла на сцені і виконувала пісню. Як відомо, всі співаки активно жестикулюють, і вона не була винятком. Склала іспит на відмінно, їй аплодував весь зал. Але потім до студентки підійшла викладачка і доволі суворо прокоментувала такий вчинок:

– Яно, це був жах!

А вона злякано запитала:

– В чому справа?

Викладачка лиш відповіла:

– Твої нігті. Вони жахливі. Ти схожа на Бабу Ягу!

Проте Яні було все одно. Це ж мрія, а мрії треба здійснювати!

Манікюр переміг

Після закінчення навчання Яна повернулася в Донецьк вже з чоловіком і почала працювати у місцевій школі педагогом-організатором. А тим часом прийшов час робити корекцію нігтів, і їй довелося шукати майстра уже в Донецьку. У майстрині її неабияк здивували ліпнини, художній розпис типсів. До цього вона бачила щось подібне лише в журналі, ще в Мелітополі, проте їй сказали, що таке не роблять в Україні взагалі.

– Ні для кого не секрет, що зарплата вчителя не надто висока. Я проводила дуже багато часу на роботі, часто бувала у роз’їздах, бо доводилося супроводжувати дітей на різні змагання та конкурси. І ось одного вечора чоловік мені запропонував обрати якусь іншу, більш прибуткову та спокійну професію. Він був готовий оплатити будь-яке навчання чи підготовчі курси. Я, навіть не замислюючись, сказала, що хочу займатися манікюрною справою. І чоловік мене підтримав, – розповіла неіл-мастриня, як вирішила змінити професію.

На курсах манікюру Яна Доля дуже здивувала викладача своїм бажанням навчитися всього і відразу (розпис, акрил, гель-лак, ліплення). Вона проходила навчання три місяці і паралельно відвідувала різні майстер-класи.

– Мене це так захопило, що я навіть вночі відпрацьовувала техніку, розробляла нові дизайни. А потім пішла працювати в салон-перукарню, де і здобувала свій перший досвід. Моїми першими клієнтками були мама і подружка. Тоді не все виходило, але саме завдяки зусиллям, практиці мені вдалося досягти досконалості, – розповідає про свої перші кроки власниця нігтьової студії.

Хай там що говорять, але Яна впевнена, якщо людина має бажання і докладає до цього зусиль, все обов’язково вийде. А найголовніше, що вона постійно відчуває підтримку свого чоловіка, який хвилюється за неї та її команду, яка в неї дуже швидко з’явилася.

Ця чарівна жінка, як магніт, притягує своєю світлою енергетикою до себе людей. Досить швидко в Донецьку вона започаткувала свою справу. Але відкриттям салону манікюру не обмежилася. Яна Доля отримує колосальне задоволення від того, що разом з командою їздить на чемпіонати, бере участь у майстер-класах і сама навчає інших робити шедевральний манікюр. З досягненням майстерності та покращенням навичок стала однією з найкращих майстринь нігтьової справи, а згодом її стали запрошувати на чемпіонати в ролі судді.

Війна прийшла, коли її не чекали

Травень 2014 року. Вагітна Яна разом із чоловіком та сином все ще жили в Донецьку. Вони до останнього сподівалися, що війни не буде. Яна згадує, як ще в квітні скептично ставилися до думки, що в наш час можуть народжуватися діти війни. Страшний був час, доводилося ходити з двома прапорцями, Росії та України, бо ніхто не знав, які заворушення можуть бути. Ніби зараз перед її очима стоїть страшна картина:

– У мене був курс з дівчатами, наша нігтьова школа розташовувалася на 6 поверсі бізнес-центру з великими панорамними вікнами навпроти Донбас-арени. Раптом я повертаю голову – і на рівні моїх очей пролітає вертоліт. Мені телефонує власник бізнес-центру, говорить, що треба евакуюватися, тікати. Тоді пролунали найстрашніші слова: «У місто зайшли танки, почалася війна!». Уявіть, я вагітна стою і до кінця не розумію ситуацію. Була просто в ступорі. Невдовзі зателефонував чоловік, сказав, що по мене приїде. А я стою і кажу йому, що у мене курс, нігті. «Яно, ти що не розумієш? Треба тікати!» – почула у слухавці. І саме цього вечора почалися розмови про переїзд.

Вона була проти переїзду, бо саме в той час готувалася до пологів і була впевнена, що все це скоро закінчиться. Але далі сталося те, що змусило кардинально змінити точку зору з приводу переїзду.

– У нас була дуже серйозна розмова з чоловіком, що все, час збирати речі і переїжджати. Але я не готова була покинути те, що будувала роками: манікюрний бізнес, дім, улюблене місто. Ми навіть трохи посперечалися. Після цього я сиділа вночі, гортала сторінки з новинами і на очі потрапило про те, що в маму з дитиною влучив снаряд. Статтю ще підкріпили кривавими фото. І тільки тоді зрозуміла, що не маю права наражати на небезпеку свою родину, – зі сльозами на очах згадує жінка.

Збираючись, вони навіть не підозрювали, що назавжди прощаються зі своїм домом. Зібрали мінімум речей на 2 місяці і поїхали разом із сестрою чоловіка в Пологи.

– Ми навіть холодильник не вимикали, бо були впевнені, що скоро повернемося. На блокпостах нас майже не оглядали, бачили, що я вагітна. А почуття страху не полишало, – продовжувала Яна.

Вибір очевидний – тільки Україна!

Деякий час вони жили разом з батьками, потім переїхали в орендовану квартиру, де живуть і зараз. Яна народила хлопчика. А в Донецьк вони повернулися вже після Нового року для того, щоб забрати речі і назавжди переїхати в Україну.

– До Нового року в нас навіть не було особистих речей. Знайомі, друзі давали якісь теплі речі. Ми навіть не мали ложок та виделок.

Особливо складно було адаптуватися старшому сину до нового місця. Він вірив в те, що скоро повернеться додому, адже там, у Донецьку, залишилися його друзі, однокласники. Але все-таки пішов на навчання до пологівської школи, щоб не пропускати рік. Коли заходила мова про війну, про АТО, син починав плакати прямо в класі. Я розуміла, як йому важко. Він впродовж року щоночі прокидався, кричав і плакав. Я і сама два роки не могла спокійно говорити на цю тему. У мене просто наверталися сльози на очі, – ділилася спогадами мама двох чудових хлопчиків.

Яна з чоловіком завжди були за Україну, перед ними навіть не стояв вибір, куди від’їжджати, хоча не раз чули на свою адресу бридкі вислови. Молода жінка не втомлюється доводити свою позицію:

– Ми за Україну! Ми ніколи не підтримували владу ДНР та ЛНР. І багато людей, які не мали можливості виїхати, також за Україну. Було прикро і до болю боляче, коли нам прямо в очі люди стверджували, що ми – сепаратисти. Я намагалася абстрагуватися і не відповідала на це.

Основна проблема ще в тому, що на території Донецька та Луганська припинили своє існування українські телерадіокомпанії. І людям доводиться слухати те, що говорять на російських телеканалах.

Яна і досі підтримує зв’язок з родичами та друзями за допомогою Інтернету. Нині вона згадує, як приживалися на новому місці:

– Найгірше те, що війна розділила родини! Переїхавши до мирних Поліг, ми отримували виплати для переселенців. Пам’ятаю, як поїхали на якийсь тренінг для переселенців, і мені так стало дивно, що нас там почали вчити, як чистити зуби, що руки потрібно мити з милом. Тобто нас не навчали, як пристосуватися до життя, як справитися зі стресом.

Як переселенцям нам також давали «Набори життя». Набір складався з продуктів першої необхідності. Але вже тоді ми з чоловіком достатньо заробляли на життя, тому відмовилися від допомоги, бо знали, що є люди, яким цей набір потрібен більше.

Пологи стали другою домівкою

Не просто було Яні відкривати бізнес. Двічі вона втрачала свою справу в Донецьку, а тепер ось знову довелося починати з чистого аркуша в Пологах. Але працювала не покладаючи рук, і зараз в топі найкращих майстрів манікюру в Україні.

– Батьківщина і дім – це два різні поняття. Донецьк був містом, де я народилася, а Пологи вже стали рідним домом. У мого чоловіка було все навпаки: він хотів на схилі років повернутися в Пологи. І так склалася доля, що зараз ми тут, і Пологи – стали для мене маленькою Батьківщиною.

Мені дуже подобається тут, бо люди в Пологах набагато щиріші, готові завжди тобі допомогти, тут немає того шаленого ритму життя, як у великих містах.

Але найважчим для мене є те, що у маленькому місті є плітки, і мені й досі важко до цього звикнути, – зізнається власниця неіл-студії «ЯД».

Успіх і родина

Одну з найважливіших ролей у становленні Яни, як особистості, відіграли батьки. Тато був саме тією людиною, заради якої вона працювала і якій весь час доводила, що у неї все вийде.

Не обходилося без суперечок і з чоловіком з приводу того, що багато їздить і часто не буває вдома, але відверта розмова допомогла владнати конфлікти. Чоловік зрозумів Яну і зараз в усьому підтримує та допомагає їй, а вона з гордістю і великою любов’ю говорить:

– Він – мій янгол-охоронець. Я відчуваю себе за ним, як за кам’яною стіною. Якби не він, я, можливо, нічого не досягла б.

Як і всі зайняті люди, бізнесвумен намагається все встигати, буває, що про якісь справи забуває, але їй подобається таке життя.

– Якби я не була такою активною, а просто сиділа б удома, напевне б, занудьгувала і захандрила, – розмірковує жінка.

Безумовно, у Яни бувають моменти, коли нічого не хочеться робити, немає натхнення, але це трапляється рідко. Зараз у неї період творчого піднесення. Вона повна ідей і намагається втілити їх у життя. А як бути із заздрісниками? У неї свій рецепт боротьби з ними:

– Я намагаюся не звертати увагу на тих, хто ставить палки в колеса. Я таких людей жалію. Мене надзвичайно мотивують мудрі притчі, які читаю із задоволенням і переосмислюю своє життя.

P.S. Ця війна зламала життя тисяч людей, але, як і Яна, я вірю в те, що одного дня пролунають такі жадані слова: «На території України більше немає російських військ. ООС завершено. Донецьк та Луганськ повністю підконтрольні Україні».


Ксенія СТОРЧАК, володарка Гран-прі Х Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, м.Пологи, Запорізька область.

Читати всі новини

Життя спочатку: успіх – війна – і знову старт

10.01.2020 | 13:20

Розповідь про надзвичайно талановиту, сильну духом жінку. Жінку, яка змогла розпочати своє життя з чистого аркуша та розпрощатися з жахами війни.

Знайомтеся, Яна Доля. Вона мала свій бізнес у Донецьку, але мусила кинути все і починати свою справу з нуля у Пологах (Запорізька область). Відкрила власну студію нігтьового дизайну «ЯД», активно бере участь у чемпіонатах з неіл-арту, має свою школу та учениць, яким передає свої знання, та стала суддею на всеукраїнському рівні.

Перші нігті: то був жах

Народилася Яна в Донецьку, але потім разом з батьками переїхала до Поліг. Тут вона закінчила школу, а потім вступила до Мелітопольського педагогічно інституту на спеціальність «Музика, хореографія, вокал».

– У дитинстві я мріяла стати педагогом, навчати дітей і ставити двійки тим, хто мене ображав, – з посмішкою згадувала Яна. – В інституті мені дуже подобалося навчатися. Паралельно я ще викладала у школі, а влітку пропадала у дитячих таборах. Але була у мене одна мрія, яку я ніяк не могла здійснити. Хотіла гарний манікюр і довгі нігті. Оскільки навчалася на музичному відділенні, то довгі нігті були для нас табу (бо довгий манікюр заважав грі на фортепіано). Аж ось настав останній держіспит з вокалу. Незадовго до цього я пішла і наростила собі довгі-довгі нігті.

У той час мода на них тільки-но почала народжуватися, і їх робили в стоматології. Так, вам не почулося саме там, поряд із зубами та бормашинами я наростила свої перші нігті. І нехай вони були товстими, горбатими. То були мої перші нігті.

Під час іспиту Яна стояла на сцені і виконувала пісню. Як відомо, всі співаки активно жестикулюють, і вона не була винятком. Склала іспит на відмінно, їй аплодував весь зал. Але потім до студентки підійшла викладачка і доволі суворо прокоментувала такий вчинок:

– Яно, це був жах!

А вона злякано запитала:

– В чому справа?

Викладачка лиш відповіла:

– Твої нігті. Вони жахливі. Ти схожа на Бабу Ягу!

Проте Яні було все одно. Це ж мрія, а мрії треба здійснювати!

Манікюр переміг

Після закінчення навчання Яна повернулася в Донецьк вже з чоловіком і почала працювати у місцевій школі педагогом-організатором. А тим часом прийшов час робити корекцію нігтів, і їй довелося шукати майстра уже в Донецьку. У майстрині її неабияк здивували ліпнини, художній розпис типсів. До цього вона бачила щось подібне лише в журналі, ще в Мелітополі, проте їй сказали, що таке не роблять в Україні взагалі.

– Ні для кого не секрет, що зарплата вчителя не надто висока. Я проводила дуже багато часу на роботі, часто бувала у роз’їздах, бо доводилося супроводжувати дітей на різні змагання та конкурси. І ось одного вечора чоловік мені запропонував обрати якусь іншу, більш прибуткову та спокійну професію. Він був готовий оплатити будь-яке навчання чи підготовчі курси. Я, навіть не замислюючись, сказала, що хочу займатися манікюрною справою. І чоловік мене підтримав, – розповіла неіл-мастриня, як вирішила змінити професію.

На курсах манікюру Яна Доля дуже здивувала викладача своїм бажанням навчитися всього і відразу (розпис, акрил, гель-лак, ліплення). Вона проходила навчання три місяці і паралельно відвідувала різні майстер-класи.

– Мене це так захопило, що я навіть вночі відпрацьовувала техніку, розробляла нові дизайни. А потім пішла працювати в салон-перукарню, де і здобувала свій перший досвід. Моїми першими клієнтками були мама і подружка. Тоді не все виходило, але саме завдяки зусиллям, практиці мені вдалося досягти досконалості, – розповідає про свої перші кроки власниця нігтьової студії.

Хай там що говорять, але Яна впевнена, якщо людина має бажання і докладає до цього зусиль, все обов’язково вийде. А найголовніше, що вона постійно відчуває підтримку свого чоловіка, який хвилюється за неї та її команду, яка в неї дуже швидко з’явилася.

Ця чарівна жінка, як магніт, притягує своєю світлою енергетикою до себе людей. Досить швидко в Донецьку вона започаткувала свою справу. Але відкриттям салону манікюру не обмежилася. Яна Доля отримує колосальне задоволення від того, що разом з командою їздить на чемпіонати, бере участь у майстер-класах і сама навчає інших робити шедевральний манікюр. З досягненням майстерності та покращенням навичок стала однією з найкращих майстринь нігтьової справи, а згодом її стали запрошувати на чемпіонати в ролі судді.

Війна прийшла, коли її не чекали

Травень 2014 року. Вагітна Яна разом із чоловіком та сином все ще жили в Донецьку. Вони до останнього сподівалися, що війни не буде. Яна згадує, як ще в квітні скептично ставилися до думки, що в наш час можуть народжуватися діти війни. Страшний був час, доводилося ходити з двома прапорцями, Росії та України, бо ніхто не знав, які заворушення можуть бути. Ніби зараз перед її очима стоїть страшна картина:

– У мене був курс з дівчатами, наша нігтьова школа розташовувалася на 6 поверсі бізнес-центру з великими панорамними вікнами навпроти Донбас-арени. Раптом я повертаю голову – і на рівні моїх очей пролітає вертоліт. Мені телефонує власник бізнес-центру, говорить, що треба евакуюватися, тікати. Тоді пролунали найстрашніші слова: «У місто зайшли танки, почалася війна!». Уявіть, я вагітна стою і до кінця не розумію ситуацію. Була просто в ступорі. Невдовзі зателефонував чоловік, сказав, що по мене приїде. А я стою і кажу йому, що у мене курс, нігті. «Яно, ти що не розумієш? Треба тікати!» – почула у слухавці. І саме цього вечора почалися розмови про переїзд.

Вона була проти переїзду, бо саме в той час готувалася до пологів і була впевнена, що все це скоро закінчиться. Але далі сталося те, що змусило кардинально змінити точку зору з приводу переїзду.

– У нас була дуже серйозна розмова з чоловіком, що все, час збирати речі і переїжджати. Але я не готова була покинути те, що будувала роками: манікюрний бізнес, дім, улюблене місто. Ми навіть трохи посперечалися. Після цього я сиділа вночі, гортала сторінки з новинами і на очі потрапило про те, що в маму з дитиною влучив снаряд. Статтю ще підкріпили кривавими фото. І тільки тоді зрозуміла, що не маю права наражати на небезпеку свою родину, – зі сльозами на очах згадує жінка.

Збираючись, вони навіть не підозрювали, що назавжди прощаються зі своїм домом. Зібрали мінімум речей на 2 місяці і поїхали разом із сестрою чоловіка в Пологи.

– Ми навіть холодильник не вимикали, бо були впевнені, що скоро повернемося. На блокпостах нас майже не оглядали, бачили, що я вагітна. А почуття страху не полишало, – продовжувала Яна.

Вибір очевидний – тільки Україна!

Деякий час вони жили разом з батьками, потім переїхали в орендовану квартиру, де живуть і зараз. Яна народила хлопчика. А в Донецьк вони повернулися вже після Нового року для того, щоб забрати речі і назавжди переїхати в Україну.

– До Нового року в нас навіть не було особистих речей. Знайомі, друзі давали якісь теплі речі. Ми навіть не мали ложок та виделок.

Особливо складно було адаптуватися старшому сину до нового місця. Він вірив в те, що скоро повернеться додому, адже там, у Донецьку, залишилися його друзі, однокласники. Але все-таки пішов на навчання до пологівської школи, щоб не пропускати рік. Коли заходила мова про війну, про АТО, син починав плакати прямо в класі. Я розуміла, як йому важко. Він впродовж року щоночі прокидався, кричав і плакав. Я і сама два роки не могла спокійно говорити на цю тему. У мене просто наверталися сльози на очі, – ділилася спогадами мама двох чудових хлопчиків.

Яна з чоловіком завжди були за Україну, перед ними навіть не стояв вибір, куди від’їжджати, хоча не раз чули на свою адресу бридкі вислови. Молода жінка не втомлюється доводити свою позицію:

– Ми за Україну! Ми ніколи не підтримували владу ДНР та ЛНР. І багато людей, які не мали можливості виїхати, також за Україну. Було прикро і до болю боляче, коли нам прямо в очі люди стверджували, що ми – сепаратисти. Я намагалася абстрагуватися і не відповідала на це.

Основна проблема ще в тому, що на території Донецька та Луганська припинили своє існування українські телерадіокомпанії. І людям доводиться слухати те, що говорять на російських телеканалах.

Яна і досі підтримує зв’язок з родичами та друзями за допомогою Інтернету. Нині вона згадує, як приживалися на новому місці:

– Найгірше те, що війна розділила родини! Переїхавши до мирних Поліг, ми отримували виплати для переселенців. Пам’ятаю, як поїхали на якийсь тренінг для переселенців, і мені так стало дивно, що нас там почали вчити, як чистити зуби, що руки потрібно мити з милом. Тобто нас не навчали, як пристосуватися до життя, як справитися зі стресом.

Як переселенцям нам також давали «Набори життя». Набір складався з продуктів першої необхідності. Але вже тоді ми з чоловіком достатньо заробляли на життя, тому відмовилися від допомоги, бо знали, що є люди, яким цей набір потрібен більше.

Пологи стали другою домівкою

Не просто було Яні відкривати бізнес. Двічі вона втрачала свою справу в Донецьку, а тепер ось знову довелося починати з чистого аркуша в Пологах. Але працювала не покладаючи рук, і зараз в топі найкращих майстрів манікюру в Україні.

– Батьківщина і дім – це два різні поняття. Донецьк був містом, де я народилася, а Пологи вже стали рідним домом. У мого чоловіка було все навпаки: він хотів на схилі років повернутися в Пологи. І так склалася доля, що зараз ми тут, і Пологи – стали для мене маленькою Батьківщиною.

Мені дуже подобається тут, бо люди в Пологах набагато щиріші, готові завжди тобі допомогти, тут немає того шаленого ритму життя, як у великих містах.

Але найважчим для мене є те, що у маленькому місті є плітки, і мені й досі важко до цього звикнути, – зізнається власниця неіл-студії «ЯД».

Успіх і родина

Одну з найважливіших ролей у становленні Яни, як особистості, відіграли батьки. Тато був саме тією людиною, заради якої вона працювала і якій весь час доводила, що у неї все вийде.

Не обходилося без суперечок і з чоловіком з приводу того, що багато їздить і часто не буває вдома, але відверта розмова допомогла владнати конфлікти. Чоловік зрозумів Яну і зараз в усьому підтримує та допомагає їй, а вона з гордістю і великою любов’ю говорить:

– Він – мій янгол-охоронець. Я відчуваю себе за ним, як за кам’яною стіною. Якби не він, я, можливо, нічого не досягла б.

Як і всі зайняті люди, бізнесвумен намагається все встигати, буває, що про якісь справи забуває, але їй подобається таке життя.

– Якби я не була такою активною, а просто сиділа б удома, напевне б, занудьгувала і захандрила, – розмірковує жінка.

Безумовно, у Яни бувають моменти, коли нічого не хочеться робити, немає натхнення, але це трапляється рідко. Зараз у неї період творчого піднесення. Вона повна ідей і намагається втілити їх у життя. А як бути із заздрісниками? У неї свій рецепт боротьби з ними:

– Я намагаюся не звертати увагу на тих, хто ставить палки в колеса. Я таких людей жалію. Мене надзвичайно мотивують мудрі притчі, які читаю із задоволенням і переосмислюю своє життя.

P.S. Ця війна зламала життя тисяч людей, але, як і Яна, я вірю в те, що одного дня пролунають такі жадані слова: «На території України більше немає російських військ. ООС завершено. Донецьк та Луганськ повністю підконтрольні Україні».


Ксенія СТОРЧАК, володарка Гран-прі Х Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, м.Пологи, Запорізька область.